Жінка у Туреччині: 5 міфів та реальність

З огляду на те, що у Туреччині разом уживаються надзвичайно різні прошарки суспільства,  розповідати про цю країну завжди складно. Ще важче бути  неупередженою у своїх розповідях, бо те,  якою саме ви сприймаєте Туреччину  залежатиме від того в якій її географічній частині, якому місті, районі чи родині ви опинилися. Отож і не дивно, що у масовій уяві українців існує стільки суперечливих стереотипів щодо цієї країни, які настільки міцно укорінилися у їх свідомості, що надто складно ці міфи розвінчувати.

Цього разу намагатимусь розбити шаблонне уявлення про східну жінку, чий статус та роль у турецькому суспільстві досі у багатьох наших співвітчизників асоціюється з героями серіалу “Величне століття”.

1. Серед номінантів на звання найбільш абсурдних стереотипів, як на мене, лідером є міф про багатоженство

Доведеться розчарувати більшість моїх земляків з їх багатою уявою, бо гаремів тут давно не існує, а якщо бути точним, то з 1923 року після проголошення Турецької Республіки. На сьогоднішній день кожна туркеня захищена на законодавчому рівні не гірше європейської жінки, бо з 1926 року діє цивільний кодекс в основу якого покладені принципи та засади Швейцарського цивільного кодексу. Якщо чоловік виявить бажання одружитися вдруге, то йому доведеться розлучитись. До слова, у Туреччині це довга, клопітка та надто затратна процедура, а якщо ще й доведено факт подружньої зради, то для чоловіка у кінцевому результаті це абсолютний фінансовий крах, бо він залишиться в одній сорочці.

Ті, хто цікавиться гаремним минулим Туреччини можуть відвідати палац Топкапи у Стамбулі – колишню резиденцію легендарних правителів Османської імперії – та пройтися таємничими коридорами тієї частини,  де у часи величних султанів діяв справжній гарем.

2. Міф про те, що жінка підкоряється волі чоловіка

Існує усталена думка, що у Туреччині головою сім’ї завжди є чоловік. Так, безперечно патріархат типовий для мусульман, проте, якщо познайомитись з турецькою сім’єю ближче, то стає зрозумілим, що насправді у домі заправляє жінка. У культурі країни дивовижно переплелися уклад мусульманського домоустрою та відголоси матріархату, який панував у тюрків у древні часи. Турки походять від кочівних племен тюрків, де жінці була відведена головна роль, а згодом було встановлено рівноправ’я. Отож, стереотипи про те, що жінки у Туреччині принижені долею абсолютно далекі від істини. До слова, деякі турецькі жінки періодично докоряють своїм чоловікам, скаржачись на долю, аби забезпечити ще комфортніші умови для себе.

Певні факти навіть дозволяють стверджувати, що у Туреччині тією чи іншою мірою “дискримінують” чоловіків. Приміром, самотньому неодруженому чоловікові не продадуть тур у готель,  або ж не дозволять зайти одному у нічний клуб, чи деякі кафе.

3. Міф про те, що жінки весь час проводять вдома

Турецькі домогосподарки весь свій час присвячують дому та сім’ї і слід признати, що їм це вдається напрочуд успішно. Навіть, якщо ви без попередження завітаєте у гості, помешкання буде сяяти від чистоти. Прибирання в домі їх улюблена справа. Проте,  не варто думати, що туркені не виходять за межі свого дому. Навпаки, окрім щоденних домашніх справ, їхні дні насичені зустрічами з подружками, родичами та сусідками, які супроводжуються чаєм, турецькою кавою та безкінечними розмовами. Раз на місяць компанія домогосподарок збирається на gün, що в перекладі так і називається – день – у однієї з подружок, яка пригощає гостей випічкою та закусками. У цей день кожна з гостей приносить господині гроші у сумі, про яку домовляються наперед. А далі, щомісяця по колу – у кого збираються на посиденьки, тому й збирають гроші. Ідея у тому, щоб зібрати певну суму для потреб господині. Як правило, заощадження витрачаються на власні потреби, а у колах багатших жінок на відпустку. Наприклад, всією гомінкою компанією влаштовують вікенд у готелі біля моря.

4.  Міф про те, що жінкам забороняють працювати

У Туреччині працює лише 30% жінок. Це має певне традиційне та історичне пояснення. З приходом до влади у 1923 році Мустафи Кемаля Ататюрка у долі турецької жінки відбулися величезні зміни. Якщо раніше, за часів Османської імперії жінки займалися лише домашнім господарством, то тепер їм дозволялося “виходити в світ”  –  навчатися, працювати,  брати участь у політичному та соціальному житті країни.  До слова, туркені отримали право голосу у 1930 році, а це раніше ніж жінки інших європейських держав (у Франції, наприклад, у 1944 році). Не зважаючи на те, що сьогодні жінки здобувають освіту і можуть реалізовувати свої професійні амбіції, в той же час традиційно існує великий прошарок жіноцтва, яким в принципі достатньо домашнього затишку. Туркені за власним вибором не навантажують себе багатьма обов’язками, а заробляння грошей у турецькій сім’ї це лише клопіт чоловіка.  І ось тут я вбачаю головну відмінність у порівнянні з українською сім’єю – наша жінка навантажує себе різними обов’язками і намагається з ними всіма впоратись. Частина тої відповідальності, яку в українському суспільстві несуть жінки, вона, як це не прикро, не від хорошого життя.

Хоча в цілому рівень жіночої зайнятості низький, все ж таки, відсоток працюючих туркень помітно зростає. У містах все частіше молоді дівчата після закінчення університетів обирають кар’єру, а заміжжя відкладають допоки не виповниться 30-35 років. Приміром, всі мої знайомі туркені-однолітки працюють, дехто навіть керує власним бізнесом, а на господарстві лишаються переважно жінки старшого покоління.

5. Міф про те, що у Туреччині всі жінки носять паранджу

Зізнаюся, що цей розділ мені довелося переписати після того, як нещодавно довелося спостерігати зовсім нетипову для нашого району картину. Група  молодих дівчат повністю у закритому одязі, тільки на обличчі, де очі, біліла невеличка смужка, бавилися на гойдалках в парку.  Місцеві, які довгий час тут проживають, стверджують, що ще кілька років тому побачити жінок у настільки консервативному одязі було неможливо. Отож певні скарги щодо ісламізації країни частково підтверджуються ось такими яскравими доказами на вулиці.

Тим не менш, я планувала розпочати цей розділ з того, що Туреччина перш за все є світською державою і цей факт істотним чином відрізняє її від інших ісламських країн. Жінки дотримуються певного стилю, бо виставляти напоказ частини тіла не прийнято, утім, стиль одягу  схожий на європейський.

До недавнього часу дівчатам навіть заборонялось з’являтись з покритою головою у школах, університетах та державних закладах. Після приходу до влади правлячої партії жінки стали вільнішими у демонстрації своєї релігійної приналежності на людях.  Отож, у більшості випадків носити хустку чи ні – вибір самої туркені. Зазвичай цей вибір залежатиме від усталених традицій родини. Тобто, якщо сім’я є традиційною і жіноча її половина покриває голову, то, ймовірно, що дочки чи невістки також слідуватимуть цій традиції. Але, навіть людям з такими різними поглядами та стилем життя вдається успішно вживатись в одній країні та проявляти повагу до вибору один одного. Втім, кількість дівчат у коротких шортах  і справді помітно зменшилась, а у деяких районах  дівчину у відкритому одязі можуть неприємно потурбувати.

Окрім тенденцій останніх років, на картину в цілому вплинув також потік біженців з Сирії, а сирійські жінки дотримуються більш консервативного стилю в одязі.

У провінції вплив релігії на жінок ще помітніший. Тому певні уявлення наших співвітчизників про те, що жінка носить паранджу і має другорядний статус у суспільстві можуть подеколи мати місце лиш у невеликих містах і селах, особливо на Сході країни, де у всіх сферах життя панує зовсім інший менталітет та суворі традиції.

І все ж таки, насправді, сучасна туркеня. Яка вона?

Чотири роки спостерігаючи за життям у Туреччині, можу охарактеризувати сучасну туркеню як впевнену у собі, емоційно розкуту,  в міру бунтівну та владну жінку. Навіть дівчина з досить посередніми зовнішніми даними, вважаючи себе красунею, не буде робити трагедії через кілька лишніх кілограмів, а тим паче не стане виснажувати себе фізичними навантаженнями.

Таке сприйняття себе йде з сім’ї, бо дівчаток змалечку виховують як принцес, які підростають з переконанням, що їм по праву від народження належить все найкраще, що може запропонувати Всесвіт. На мій погляд, це інша відмінність від української жінки, яка часто стримує емоції у собі і звикла, що це “краще” треба заслужити, докласти певних зусиль. Напевне даються взнаки різні штампи, якими нас годували з дитинства і які тяжіють над нами, хоча ми не завжди усвідомлюємо їх присутність та вплив на наше життя.

Бунтівний характер туркень проявляється у тому, що вони  готові відстоювати свої права і свободу вибору. Саме турецькі жінки брали активну участь у протестах проти вирубки парку “Gezi” у 2013 році. “Дівчина у червоному платті”, яка не відступила навіть після того, як на неї направили струм сльозогінного газу, стала символом події і її образ досі зображають на плакатах і футболках.

“Дівчина у червоному платті” – символ протестів у Гезі парку

Влітку 2017 року туркені вийшли на марш протесту під назвою “Не чіпайте мого одягу” після того, як один релігійний фанатик напав на дівчину за те, що вона була одягнута в короткі джинсові шорти. І традиційно щороку 8-го березня туркені виходять на демонстрації аби ще раз нагадати про свої права та свободи.

марш протесту  “Не чіпайте мого одягу”

 

10 орієнтирів до щасливого життя вашої дитини з книги “Правила розвитку мозку дитини” Джон Медіна

Джон Медіна – американський вчений,  який вивчає гени, що беруть участь у розвитку мозку. Рекомендації автора базуються на останніх досягненнях нейрофізіології та нейропсихології, тим не менш, доносяться читачеві, далекому від науки, у доступній та зрозумілій формі.

Котрі з батьків не мріяли б, щоб їхня дитина росла розумною, успішною та щасливою? Автор стверджує, що це цілком можливо, якщо слідувати кільком поведінковим правилам.  Насправді ж все геніальне – просте!

Я підсумувала ті ключові ідеї Дж. Медіна, які вважаю необхідним поведінковим орієнтиром для  усіх мамусь та татусів, які відповідально ставляться до батьківства:

1. Базова потреба кожної дитини перш за все – це безпека. Мова йде не про розетки і кути столів. Надзвичайно важливо для розвитку мозку забезпечити сприятливе емоційне середовище в сім’ї.

Не дарма автор присвятив подружнім стосункам цілий розділ, адже згідно досліджень 83% новоспечених батьків переживають кризу у шлюбі у перший рік життя дитини. Подружні конфлікти цілком здатні зашкодити розвитку дитячого мозку, ефект може бути доволі тривалий і чітко проступити в дорослому житті.

Дж. Медіна радить частіше практикувати рефлекс емпатії у подружніх стосунках. Перед тим, як реагувати на якусь ситуацію потрібно описати емоцію вашої другої половинки і намагатись зрозуміти її причину. Про емпатію буде згадуватись далі досить часто, бо це також потужна риса характеру, яку потрібно розвивати у вашій дитині.

2.   Спадковість зумовлює близько 50% наших інтелектуальних здібностей, решту визначає середовище. IQ змінюється впродовж життя людини і є напрочуд чутливим до зовнішнього впливу. Може змінюватися через стрес, вік чи особливості культури. На IQ дитини впливає і її родина.

3.  Дж. Медіна вказує на 5 базових складових інтелекту, які необхідно підтримувати та заохочувати у вашій дитині для розвитку її інтелектуального рівня: бажання досліджувати навколишній світ, самоконтроль (вміння контролювати свої емоції, або іншими словами “Емоційний інтелект”), творчі здібності, вербальне спілкування та розпізнавання невербальних повідомлень (вміння розпізнавати емоції іншої людини).

4. Інші фактори, що сприяють розвитку мозку:

• Грудне вигодовування протягом одного року. Дослідження з усього світу підтвердили, що грудне молоко містить мінерали і ще важливі вітаміни, які роблять дітей розумнішими та які не можливо створити штучно.
• Спілкування з дітьми за кожної нагоди. Коефіцієнт інтелекту дітей, з якими постійно розмовляли до 3-х років в півтори рази вищий ніж у діток, які були позбавлені постійних розмов.
• Невимушена гра – найкраще добриво для мозку, що розвивається. Автор критикує індустрію “виготовлення розумної дитини”і спеціально створені іграшки, які є цілковитою протилежністю чомусь природньому. Він стверджує, що коробка, в якій лежать гральні картки зі словами корисніша для мозку малюка, ніж самі картки. Діти з якими регулярно практикували вільні ігри більш творчі, здібніші до мови, спритніші у розв’язанні проблем, мають кращу пам’ять та соціальні навички, стійкіші до стресу.
• Правильно хвалити дитину. Важливо хвалити саме зусилля, а не розум. Замість “Ти такий розумний” казати “Ти добре попрацював!”. Така форма похвали адресована до контрольованих зусиль та називається похвалою “мислення розвитку”. В іншому випадку, похвала є токсичною для розвитку мозку.

5.  Любителям раннього розвитку слід звернути увагу на наступне. Діти надзвичайно чутливі до очікувань батьків. Тобто, якщо батьки підштовхують дитину до виконання завдання, до якого мозок ще не готовий, то малюк відчуває себе загнаними у кут. Такий психологічний стан називають “набутою безпорадністю”, мозок змушений переключатися на низькорівневі стратегії мислення і виробляє звичку підтасовувати результати. Звичайно, займатись з дитиною потрібно, але не надто захоплюватись.

6. І все ж таки, як зробити дитину щасливою? Результати найдавнішого експерименту, який тривав понад 75 років приголомшливі. Виявляється, що єдине, що справді має значення у житті і сворює почуття щастя – це взаємини з іншими людьми. Отож, допомагайте своїй дитині здобувати друзів. Навчіть їх ефективно соціалізуватися – знаходити друзів і підтримувати з ними взаємини.

Дж. Медіна присвячує емоційному інтелекту дитини два розділи, оскільки саме емоції важливі для розвитку мозку.

7. Для того, щоб розвинути соціальну компетентність ваших дітей потрібно вчити дітей наступному:

• емоційне регулювання

Діти, які навчаються регулювати свої емоції, здатні на міцнішу дружбу, ніж ті, хто цього не робить.

• емпатія

Хист сприймати потреби іншої людини і співчувати їм. Від народження одні люди здатні до глибшого співчуття, а інші за рівнем емоційного сприйняття схожі на камінь. Тобто певні аспекти соціальних навиків дитини батьки не в змозі контролювати, але можуть їх розвинути до певного рівня.

8. У вихованні надзвичайно важливо озвучувати емоції. Це  має заспокійливий ефект на нервову систему дітей, звідси і правило – названі переживання гальмують сильні емоції. Приміром,  якщо ви помітили, що малюк засмучений, розмову можна розпочати так: “Я думаю, що знаю чому тобі сумно”, “Я розумію, що ти злий”, “Тебе це засмучує”, “Ти розратований” і так далі.

До речі, такий самий підхід у вихованні пропонує славнозвісна дитячий психолог Юлія Гіпенрейтер у книзі “Розмовляти з дитиною. Як?”

Те, як батьки здатні виявляти, реагувати, сприяти та надавати інструкції щодо емоційної регуляції – найважливіше для прогнозування щастя вашої дитини.

9. Автор радить застосовувати  “позитивне підкріплення” як потужний метод виховання дітей.

Позитивне підкріплення – це свого роду стимулювання того типу поведінки, який ви хочете прищепити дитині. Вчені (і хороші батьки) давно виявили, що можна збільшити частоту бажаної поведінки, якщо заохотити її. Наприклад,  фрази у момент вчинення хорошо вчинку “Я пишаюсь тим, що ти…”, “Я такий щасливий, що ти…”, “Я люблю як ти…” підвищує ймовірность такої поведінки вчинку в майбутьому.

Заохочувати відсутність поганої поведінки настільки ж важливо, як хвалити за наявність хорошої, отож не забувайте винагороджувати відсутність поганих вчинків.

І ще одне, встановлюючі певні заборони, діти найшвидше засвоюють моральну поведінку, коли батьки пояснюють, чому існують правила і їхні наслідки.

10. Численні дослідження підтверджують, що трирічні діти яких шльопали більше ніж двічі на місяць були на 50% більше схильними до агресії до досягнення 5 років. Окрім цього, є докази, що лупцювання створило більше поведінкових проблем, ніж інші види покарання, продукуючи депресивніших і тривожніших дітей з нижчим IQ. 

Покарання  може бути набагато ефективнішим без тілесного прикладання, якщо  слідувати кільком правилам: перш за все, воно має бути емоційно безпечним, послідовним (щоразу при порушенні певних встановлених правил) та негайним.

 

У книзі є корисні розділи про те, як діти починають брехати і про те, що у дітей є вроджене відчуття того, що правильно, а що ні. А далі, моральну поведінку дитини можна розвинути з часом і в цьому велика відповідальність покладена на батьків.

Автор не нав’язує теорій, не говорить про єдиноправильні методи. Він оперує фактами та дослідженнями, вибір довіряти чи ні  він залишає читачеві. Але я раджу читати  якнайшвидше, як одну із серйозних інформативних книжок і не обмежуватися лише книгами-порадниками доктора Комаровського та Спока.

 

 

 

Про тонкощі турецького виховання

Одного разу під час прогулянки в парку 2-річний син моєї подруги помітив іграшковий електромобіль розміром з нього й щодуху помчав в сторону цього яскраво-червоного “БМВ”. Мама хлопчика побігла за ним,  схопила за руку, та відчайдушно намагалася відволікти його увагу, пояснюючи, що ця іграшка йому не належить. Їй майже вдалося переконати малюка, коли у розмову встряв батько хлопчика – власника модного авто.

– Ваш син може проїхатись в автомобілі. Не варто його так засмучувати! – сказав чоловік.

Отож, чи правильно вчинив турецький татусь? З одного боку, цей чоловік проявив свою увагу та щедрість до хлопчика, й цьому, очевидно, вчить й свого сина. А з іншого – всі педагогічні старання мами, моєї подруги, в секунді зійшли на нівець. Її син таки сів у той електромобіль, але через деякий час  залишити його категорично відмовився. Оскільки на всі наші умовляння він не реагував, нам довелося витягати бешкетника всім разом і зі слізьми у нього на очах. Попри всі намагання турецького татуся ця історія все одно закінчилася плачем і дещо проігнорованим авторитетом самої мами.

Нещодавно довелося прожити подібну історію і мені, але цього разу у головній ролі зі своєю дочкою. У той час як я терпляче пояснювала їй, що ми не можемо забрати з собою річ, яка є власністю іншої дівчинки, її мама мені заперечила.

-Тільки поглянь, як вона засмутилась, – при цьому вручила моїй дочці іграшку, яку я вже майже відібрала, щоб повернути її маленькій власниці.

А як би Ви почувались у такій ситуації?

З огляду на те, як розвивалася події у цих двох історіях, я дійшла висновку, що у турецькому підході до виховання – “Ні” може бути “Так”, аби дитина не засмучувалась і не плакала.

Цікаво, адже турецькі батьки переконані, що європейським дітям взагалі нічого не забороняють і вірять, що у Туреччині хоча б встановлюють певні рамки, за які виходити не можна. Принаймні  подібні судження щодо виховання по-європейськи мені доводилося чути не один раз. Одна інтернет – знайома англійка, яка деякий час проживала в Туреччині та вела свій блог, теж цьому дивувалася, бо схожі закиди на адресу  європейського виховання, на її думку, далекі від істини. Відома у своїх колах блогер Вікторія Хуглан  надзвичайно цікаво розповідає про життя у Нідерландах і стверджує, що голландським дітям надають багато свободи, але у чітко встановлених межах, необхідних перш за все для безпеки. Дитину, яка плаче не біжать відразу втішати, а дають час на усвідомлення вчинку і намагаються разом з’ясувати причину такої поведінки. До того ж, вона вважає, що голландські батьки більш спокійно відносяться до виховання дітей ніж матусі пострадянських країн.

Американська журналістка Памела Друкерман у своїй книзі “Французькі діти не плюються їжею”, що стала бестселером, розповідає про те, що дітлахи у Франції здатні спокійно і без скандалу сприймати слово “Ні”.  А ще французькі батьки змалечку прививають своїм чадам таку модель поведінки, згідно якої дитина підлаштовується під  ритм життя дорослих, а не навпаки. Ось все з точністю до навпаки я б віднесла тепер до турецьких методів виховання дітей – батьки після появи малюка в сім’ї свідомо перетворюють себе в персонал для їх обслуговування. У турецьких дітей практично ні у чому немає обмежень, а багато сімей взагалі не практикують введення режиму.

Єдине, що об’єднує турецьких та європейських батьків, як на мене, це те що для обох важливо, щоб дитина набула навиків спілкування та вміла висловлювати свої думки. Ось тільки у Туреччині ці навички розвиваються природньо, бо з пелюшок діти зростають у жвавій атмосфері спілкування з численною родиною, сусідами та друзями й у стосунках з ними теж не існує якихось обмежень. (У цей момент пригадую, коли батьки забороняли мені разом з дорослими сидіти за одним столом і підслуховувати їхні розмови, для дітей була відведена окрема кімната.) Як наслідок, турецькі дітлахи емоційно розкуті та комунікативні і далі, у дорослому житті, ці якості допомагають стати більш успішними. 

У Туреччині батьки не приділяють стільки уваги ранньому розвитку, як в Україні. Вірніше, центри раннього розвитку дитини існують – приміром, найвідоміші Gymboree, Happy Moms, My Gym – але через високу вартість відвідувати подібні заняття можуть лиш одиниці. А в сім’ї навряд чи дитині будуть пропонувати спеціальні розвиваючі іграшки, показувати картки і витрачати стільки часу, займаючись з малюком. В цілому систему раннього виховання можна охарактеризувати як “не заважайте дітям рости та радіти життю”, а зобов’язання “навчити” батьки повністю перекладають на школу.

Особливої уваги, як на мене, заслуговують турецькі татусі. Мене захоплює їх любов до дітей та те, наскільки активно вони беруть участь у їх вихованні. Нікого не здивувати тим, що на вулиці, в кафе, чи торговому центрі у вихідний день з дитиною весь час носиться батько. Татусі охоче годують дітей, граються, заколисують у візочках, а у цей час жіноча половина компанії може спокійно вести бесіду.

Кадр з фільму “Чого чекати, коли чекаєш на дитину”

У англійській мові є слово “child-friendly” і один із словників пропонує його переклад як “дружній до дитини”. І ось саме це слово, на мою думку, найкраще передає ту атмосферу, у якій зростають турецькі діти. Оточуюче середовище чайлд-френдлі  не тільки до дітлахів, про батьків  теж подбали. Приміром, ігрові кімнати ледь не у кожному кафе, а кімнати для годування є у всіх торгових центрах. Більше про сприятливі умови для виховання дітей в Туреччині ось тут.

Навіть попри характерний вибуховий темперамент місцевого населення, турки залишаються досить терплячими до дітей. Батьки поводяться спокійно навіть тоді, коли їх дороге чадо перевертає все навколо з ніг на голову, а якщо це трапилося, скажімо, в ресторані, то й персонал у цей момент буде підігравати бешкетнику. Більшість вибриків своїх дітей дорослі пояснюють як  – “Але це ж дитина!”. 

У Туреччині є абсолютно не прийнятним кричати на дитину, або ж застосовувати фізичне покарання. Подібні дії батьків гостро засуджуються суспільством. І мабуть зовсім неприємно буде почути, що в Україні за даними досліджень ЮНІСЕФ більше 60% дітей віком від 2-х до 14-ти років зазнають щонайменше одного з видів психологічного чи фізичного покарання з боку своїх батьків. Крім того, 11 % сімей вважають, що фізичне покарання потрібно застосовувати до дитини.

Конвенція ООН про права дитини

І на останок, так прийнято у нашій культурі, що за дитину  батьки  постійно хвилюються. Якщо ти не переживаєш за те, чи правильно вона росте, розвивається,  коли  почала говорити і навчилася читати так само рано, як сусідський малюк, то ти – погана мама. У Туреччині приймати близько до серця всі ці дрібниці не прийнято – батьки не схильні до зайвої тривожності і не заражають нею дітей. Турецькі матусі, на відміну від українських, не прагнуть бути ідеальними.

Безперечно турецький досвід виховання дуже цінний для мене, тому що дозволив поглянути на звичні речі крізь призму нових ідей та спостережень . Моє покоління зростало у суворіших умовах, з правилами і заборонами, а коли їх багато, то це породжує комплекси і відчуття меншовартості у дорослому житті. Спостерігаючи за турецькими батьками, я однозначно запозичу щось і для себе: культивувати в сім’ї свободу дій та повагу до думок моєї дитини, сприймати її як самостійну особистість змалечку, не вимагатиму дисципліни та покірності, а головне, не прагнутиму бути ідеальною мамою.

 

Чого українського бракує в Туреччині для виховання дитини

Після того, як  у своєму останньому дописі я перелічила 10 сприятливих умов для комфортного виховання дитини в Туреччині, вважаю, що було б негоже зігнорувати ті переваги, які на сьогодні існують в Україні та значно полегшують життя українським матусям.

Щоб відновити цю Вселенську несправедливість, я обміркувала та записала речі, які, як на мене, допомагають виховувати дітей в Україні і брак яких відчуваю тут, у Туреччині. В якійсь мірі, умови, про які мова піде далі, формували й мене як особистість. Отож, не вдаючись до полеміки, відразу про те, чого, напевне, особисто мені не вистачає найбільше.

1. Великий вибір за доступною ціною дитячих розвиваючих центрів та шкіл

Батькам у Туреччині потрібно викласти кругленьку суму, для того, щоб дитина поза школою могла отримати додаткову музичну, художню чи спортивну освіту. Таку розкіш можуть дозволити сім’ї з дуже хорошим достатком, а тому, найчастіше, чада у вільний від уроків час проводять вдома. До того ж самі батьки не вбачають потреби у тому, щоб розвивати інші здібності, гадаючи, що шкільної програми достатньо (хоча б тому, що у школі теж є уроки музики), й не квапляться якимось чином мотивувати дитину. Ми ж, українські батьки, відрізняємось тим, що звикли до позашкільних “навантажень”, бо ледь не з садочку відвідуємо ще по кілька гуртків додатково. Це свого роду роками сформована культура, “звичка” до всебічного розвитку, тому що у кожному районі були свої музичні, художні та спортивні заклади.

В Україні відкривається все більше дитячих центрів та студій, створюючи таким чином ще більше можливостей для того, щоб діти ледь не з пелюшок могли ментально, фізично та творчо розвиватися. Та й погодьтесь, на відміну від Туреччини, ціна таких студій є доступною для більшості, а питання лише у тому, яку з них обрати, а не як собі це дозволити.  Самі по собі українські мами дуже активні у тому, що стосується дитячого розвитку і на ввипередки намагаються створити всі умови аби відкрити все більше талантів у своїх дітлахів.

2. Виклик дільничого лікаря додому

Власне те, що в Україні є можливість викликати лікаря додому здається мені зараз недосяжним комфортом, або ж викликати швидку допомогу, якщо (всьго лиш!) піднялася висока температура. Моєму здивуванню не було меж, коли через тиждень після народження дочки, нам довелося їхати з нею на контрольний огляд в лікарню і чекати своєї черги у коридорі, яким гонилися дітлахи, що постійно кашляли й пчихали. Я судомно чекала лікаря і відчайдушно старалася відганяти від себе думки про те, що ми повернемося додому з інфекцією на додачу. Нервувала тільки я, бо моїх “супроводжуючих” (чоловіка та його маму) нічого не бентежило, а в їх погляді читалася недовіра, коли я пояснила причину свого дискомфорту тим, що до тижневої дитини в Україні лікар прийшов би додому.

3.  Перейти дорогу з дитячим візочком “зеброю”

Правду кажучи, пішохідний перехід “зебра” у Туреччині зовсім не прижився. І навіть не дивлячись на те, що дороги справді гарно облаштовані для безпеки руху, бо ще до “зебри” встановлюють по кілька гасіїв швидкості (лежачих поліцейських), водії всеодно продовжують ігнорувати цей перехід. Після кількох спроб буквально “перебігти” дорогу з візочком по “зебрі”, я вирішила не створювати собі лишнього стресу і почала переходити в тих місцях, де встановлено сфітлофор. В Україні починають пригальмовувати вже за кілька метрів до “зебри”, щоб пропустити пішохода, тому зараховуємо цей щедрий жест українських водіїв до плюсів.

4. Передсвяткова ейфорія

В Україні свято відчувається ще задовго до його настання. Підготовка до будь-якого святкування включає безліч активностей для всіх членів сім’ї. За кілька місяців до Нового Року розпочинається пошук дитячих карнавальних костюмів, зубріння віршів та пісень, проведення дитячих ранків. Далі прискіпливо обираються святкові вбрання, аби затьмарити колег всією своєю красою та з величезним розмахом “гуляються” корпоративи. Домашня підготовка вимагає теж надзвичайних зусиль, аби при повному параді – з танцями, піснями, феєрверками, шампанським та подарунками – зустріти Новий Рік.

Мої найтепліші спогади – це час, коли ми готувалися до Великодня. Радісне передчуття свята витало у повітрі і дарувало відчуття таємниці. Випікання пасок, фарбування яєць, приготування страв, підготовка великоднього кошика  до церкви – це цілий комплекс “магічних” обрядодій. І передчуття свята саме по собі вже є святом, бо здається ще трішки й має статись диво.

За 4 роки роки життя у Туреччині я дійшла висновку, що будь-яке турецьке свято, як і підготовка до нього, минає швидко, скучно, без надмірних пишностей та прикрас. А мені б так хотілось, щоб моя дочка, як підросте, могла відчути цю затишну атмосферу очікування.

5. Соціальні преференції для матусь

Українські матусі мають можливість отримати грошову допомогу при народженні дитини, сума якої ледь не у 20 разів більша за ту, яку виплачують у Туреччині. Окрім того, жінки в Україні мають право на 3 роки декретної відпустки зі збереженням робочого місця, у Туреччині – всього лиш 8 місяців.

До речі, в Україні ведуться розмови про те, щоб переглянути декрет у 3 роки, якщо буде створена достатня кількість дошкільних закладів, бо навіть у розвинених країнах жінки не мають такої “розкоші”.

6. Літні тераси, де заборонено паління

Прикро, але Туреччина потрапила до 10-ки країн, де викурюють найбільше цигарок. Найсумніше те, що згідно статистики 89% дітей піддаються впливу вторинного тютюнового диму. Не той рейтинг, яким би Туреччина пишалась, але найобурливіше те, що в країні навіть не намагаються якимось чином вирішувати цю проблему чи хоча б приймати міри на захист тих, хто не палить. Те, що у кіно “замальовують” цигарки, погодьтесь, кумедно, але не зовсім дієво. Справедливо буде відзначити, що й українські курці фігурують у подібних рейтингах. Проте, є одна істотна відмінність. В Україні цілком можливо знайти ресторан чи кафе з терасою, де паління заборонено. У Туреччині таких місць не існує, а клуби тютюнового диму змушують “тікати” з тераси кафе в приміщення,  тим самим, втрачаючи можливість насолодитись краєвидом і свіжим повітрям.

7. Парки

Ми проживаємо в Стамбулі і нам надзвичайно поталанило мати поруч розкішний парк. Проте, неможливо передати словами у “що” перетворюється цей невеличкий оазис зелені у вихідні дні, коли з’їжджаються жителі зі всіх сусідніх районів – яблуку ніде впасти. А все тому, що у втомленому і перенапруженому (за моїми власними відчуттями) місті катастрофічно не вистачає парків. Мегаполіс швидкими темпами “росте угору” і поступово перетворюється у бетонні джунглі – активно забудовується новими висотками. Приріст населення невпинно зростає, і від того стає дедалі менше кисню.

Україні георграфічно пощастило мати багато дивовижних та створених самою природою парків. Тут дихається вільніше і навіть, не відходячи далеко від дому, можна провести час серед дерев і насолодитися багатством зелені.

8. Ягоди

Поки що мені не вдалося знайти місця у Стамбулі, де продають різні ягоди. В Україні влітку ми об’їдалися досхочу малиною, чорницею, смородиною, порічками, ожиною, агрусом. У Туреччині час від часу зустрічаю малину і чорницю у супермаркетах в невеличких упаковках, тільки ось ціна дещо куслива. І зізнаюся, що на смак українська полуниця набагато смачніша.

9. Якісне спілкування з іншими матусями

Щоб зрозуміліше пояснити свою точку зору, поділюся ось таким спостереженням. Коли я була на 3-му місяці вагітності, моя турецька знайома поцікавилась, хто буде доглядати немовля після народження. Пояснюючи, що я готуюсь взяти цю функцію лише на себе, викликала неябияке збентеження у своєї співрозмовниці. Річ у тім, що у Туреччині до новоспеченої матусі з’їжджаються всі бабусі і догляд за немовлям беруть під своє керування. Бабусі, у свою чергу, організовують піклування відповідно до своїх знань і, найчастіше, це досвід, який вони запозичили ще кільканадцять років тому у своїх мам, тобто прабабусь. Отож, турецький процес по догляду за немовлям я б назвала дещо “консервативним” і таким, що дуже повільно піддається змінам часу. Турецькі жінки, які готуються стати мамами, теж не квапляться вносити зміни у зручний процес “бабусі-про-все-подбають”.

Українським матусям, особливо тим, хто проживає за кордоном, доводиться частіше опинятись в умовах, коли вони самі мають подбати про немовля. Тому, усвідомлюючи всю відповідальність у ролі мами, намагаються накопичувати необхідну інформацію та вдосконалювати навички материнства. На щастя, в епоху інтернет технологій в нас завжди є доступ до необхідного інформаційного ресурсу. Як результат, наші мами виявляються більш обізнаними у багатьох питаннях, а спілкування насичене обміном корисних порад.

10. Постійної присутності відчуття, що ти вдома

Відсутність постійного відчуття, що я вдома породжує невпевненість та сумніви, створює внутрішню напругу, іноді здається, що ти не належиш до цього суспільства і проживаєш життя тут ніби “ненароком”. Ця невпевність передається дитині, і ще важче стає, коли вже самому потрібно вирішувати питання у школі, садочку та інше. Зараз, вже у ролі мами, я усвідомлюю як ніколи необхідність у тому, щоб максимально інтегруватися у турецьке суспільство, хоча й зізнаюсь, що досі цей процес мені вдавався  на слабку “трійку”. Хоча б тому, що я навмисне намагалася встановити певну культурну дистанцію, оточити себе “своїми” людьми, створюючи своє власне і звичне мені середовище. Психологи вважають такий підхід великою перепоною для успішної адаптації і радять бути більш відкритим до нової культури, звичаїв та людей тієї країни, де ви намагаєтесь призвичаїтись.

Насправді, процес адаптації в іншій країні – це дуже серйозний виклик. Про це говорять психологи, пишуть на цю тему книги і від того, наскільки швидко та упішно вам вдасться інтергуватись у нове суспільство, залежить якість вашого життя. Але ті, кому це вдається, стають щасливими носіями обох культур і мають можливість передати цей набутий скарб своїм дітям.

Отож, бажаю всім українським матусям, які проживають в Туреччині якнайшвидше досягти відчуття безпеки, самореалізації та задоволення, коли з впевніністю можна сказати –  “так, тут я вдома”.

 

 

 

 

 

 

10 сприятливих умов для виховання дитини в Туреччині

Кінець року – це час для того, аби підсумувати, яким був прожитий рік, пригадати наші досягнення та поразки, людей, які були поруч з нами, повернутися думками у ті моменти, де ми почувалися найщасливішими і, нарешті, подумати про нові плани на наступний рік. Особисто для себе я резюмую 4 роки мого життя у Туреччині. І хоча, мушу зізнатись, не шкодувала слів критики на адресу місцевої ментальності й не тільки, а особливо тоді, коли щось не вдавалося, зрештою, саме в цій країні я реалізувала себе у ролі дружини, а згодом і мами. Отже цього разу я розмірковую про ті умови навколо, які протягом року, що минає, допомагали мені комфортно виховувати дочку і зрештою почуватися зручно.

1. Безумовна любов місцевого населення до дітей

Турки обожнюють маленьких дітей, хоча й погоджусь, інколи така любов не має особистих меж. Але в даному випадку я маю на увазі стримане проявлення любові і не надто нав’язливе, яке може потішити водночас вашого малюка і вас. Майже неможливо знайти таку маму, яка б не раділа щирому залицанню до її чада, а особливо тоді, коли дитина у відповідь обдаровує оточуючих своєю наймилішою посмішкою. Я переконалася, що ця любов може бути доречною і непідробною, коли мене пропускали без черги в супермаркеті, а на місцевому базарі колоритний продавець мандаринів до моєї покупки щедро додавав ще кілька штук, так би мовити, “для дитини”. І таких історій безліч, але чомусь ми легше запам’ятовуємо ті випадки, які залишають по собі негативне відчуття.

2. Клімат

Ті, хто проживає в Стамбулі та на узбережжі, а це переважна частина Туреччини, мають можливість тішитись сонячною погодою майже всі 365 днів у році. Весна стрімко входить у свої володіння, а осінь пестує своїм теплом довгих не 3, а 4 місяці, тому залишитись вдома вас може змусити лише спека в літні місяці, або пронизливий вітер з дощем узимку, проте й такі буривії трапляються не часто.

Найбільше я ностальгую за снігом і морозною свіжістю перед різдвяними святами. Проте, туга моя відразу ж минає, коли пригадую човкаючу сльоту під ногами від швидкотанучого мокрого і брудного снігу, а ще взуття, що покривається білими розводами від хімічних реагентів, тобто “сіллю”, якими комунальні шлужби посипають слизькі вулиці. А як безкінченно довго доводилось чекати тепла, здавалося, що весна ніколи не настане. У Туреччині навіть зиму можна полюбити за те, що в ній стільки сонця.

3. Різноманіття овочів і фруктів

Мушу зізнатися, що деякі овочі я спробувала вперше в Туреччині. Тут навіть лікарі рекомендують для дитячого прикорму поступово додавати шпинат, корінь селери, артишок і авокадо. Весь рік можна споживати якісні та доступні по ціні, а особливо у сезон, корисні овочі та фрукти. Навіть з моїми посередніми здібностями кухаря, я навчилася готувати цибулю-порей, шпинат і дізналася щонайменше 5 різних рецептів тільки з баклажанів. Що й казати, умови для того, щоб наші діти споживали здорову їжу, очевидні.

4. Дитячі майданчики

Ігрові території для дітей облаштовані ледь не у кожному парку, сквері та біля житлових будинків. Доглянуті, зі спеціальним м’яким покриттям, щоб не поранитись при падінні, обладнані сучасними гойдалками та гірками, які щороку оновлюються. Майданчики належать тільки дітям і навряд чи ви натрапите на підлітків чи дорослих, які б “привласнили” цю територію для власних розваг. А на додачу, враховуючи особливість місцевих матусь рідко виходити на прогулянку з дітьми, гойдалки на майданчиках, як і інший інвентар, майже завжди вільні і у вашому повному розпорядженні. Виключенням можут бути вихідні дні і лише у теплу пору року.

5. Кімнати для годування

У кожному торговому центрі, у лікарнях та поліклініках є окремі кімнати, де мама у спокійній атмосфері може погодувати немовля та замінити підгузок. Вийшовши з дому на шопінг чи на прогулянку, не доводиться турбуватися про швидше повернення додому для того, щоб задовільнити базові потреби маля, бо всі умови для цього створені поруч. Деякі торгові центри облаштували навіть платні кімнати для годування, де за символічну плату у мами з’являється більше простору, а умови дещо комфортніші.

6. Безпека

Більша половина моїх знайомих матусь проживають у сіте – це закриті житлові території з зеленими насадженнями, дитячим майданчиком, інколи, в залежності від розмірів, з басейном і кафе. А найголовніше, що ця територія цілодобово охороняється і навіть доставник піци не пройде, поки охорона не узгодить візит із замовником. Безумовно, це створює відчуття безпеки, бо діти бавляться біля будинку на огородженій території, і надає певне відчуття захищеності.

7. Шкільні сервіси

За додаткову плату дітей до школи та до садочків відвозить та привозить шкільний автобус. “Дитсадківську” групу супроводжує вчитель і особисто контролює, щоб дитину зустрів хтось з батьків. По-перше, це безпечно, а по-друге, це ще й зручно, бо батькам не потрібно думати про трансфер дітей. Звичайно, якщо є така можливість, батьки можуть взяти цю функцію на себе, але завжди комфортно, коли є надійна альтернатива.

8. Чистота

Погодьтесь, що для настільки перенаповненого міста Стамбул залишається напрочуд чистим. І не тому, що тут менше кидають сміття на вулиці, навіть навпаки, а завдяки чималим зусиллям комунальних служб. У нашому парку, що поруч, прибиральники зранку і до вечора збирають сміття, згрібають листя, засаджують клумби квітами відповідно до сезону, зрізають верхівки дерев й ще купа різних справ. Без відчуття відрази можна сміливо заходити до вбиралень на вулиці, бо там теж у порівнянні більш-менш охайно і прибрано.

А навесні Стамбул перетворюється на квіткову феєрію і око починають милувати барви перших весняних квітів –  тюльпанами, маргаритками, нарцисами і гіацинтами встелені газони, парки, узбіччя доріг і ледь не кожен вільний клаптик землі. А щоб досягнути такого багатства відтінків та ароматів, потрібно докласти надзвичайних зусиль знову ж таки сумлінною працею комунальних служб.

9. Страхова медицина

Діюча модель страхової медицини дає можливість регулярно звертатись до дитячих лікарів у приватних лікарнях, яких тут величезний вибір і на будь-який гаманець. Крім того, страхівка частково покриває і вартість ліків. Безумовно, турецькій медицині і педіатрії в тому числі, є до чого прагнути, а також існує безліч невирішених проблем, тому нарікання наших матусь, які доводиться чути, цілком резонні. Проте вибір лікарень та їх оснащення на досить пристойному рівні. І лише у 2017 році в Туреччині відкрили 8 нових міських медичних закладів.

І на додачу, можна цілком і повністю довіряти системі вакцинування в країні. Вакцина в основному європейська та американська, хоча, насправді, майже ніхто з батьків не цікавиться цим питанням, лише вчасно приводять дітей для щеплення. Результат – 96% імунізованого населення.

10. Дитячий одяг

Туреччина – рай для шопоголіків, особливо у сезон знижок та під час різноманітних акцій до всіх можливих свят. До того ж тут ледь не на кожному кроці функціонують великі торгові центри, у багатьох для дитячого одягу та приладдя відведено окремий поверх з магазинами різних брендів. Одним словом, не стримуючи себе можна накупити одягу для дитини за привабливими цінами і хорошої якості.

З гордістю помічаю, що в Україні в останні декілька років теж створюються українські бренди якісного дитячого одягу, який продають за кордон, проте поки що ціни є вищими і немає заманливих розпродажів.

Насправді, цей перелік міг би налічувати більше пунктів, бо я переконана, що кожного дня, озираючись навколо, ми можемо віднайти щось прекрасне у житті тут, не дивлячись на існуючі крос-культурні незручності. Тема задоволеності життям настільки актуальна в наш час, що людство навіть намагається виміряти ступінь щастя людей по всій планеті. Саме з цією метою Інститут Землі під егідою ООН щороку складає рейтинг країн за рівнем щастя, беручи до уваги такі показники благополуччя як рівень ВВП на душу населення, відчуття безпеки, очікувана тривалість життя, впевненість у завтрішньому дні і навіть стабільність сімей. Так ось, лише уявіть, що Туреччина у 2017 році за індексом щастя випередила Україну на більше ніж 50 сходинок і посіла 69 місце у рейтингу (Україні присудили всього лиш 132 місце). Таким чином, якщо вірити сухій статистиці, умов для того, щоб почуватися щасливим в Туреччині набагато більше 🙂 Так чи інакше, лише ми здатні підтримувати у собі відчуття задоволення життям і насолоджуватись його маленькими радощами. І саме цю здатність переймають від нас наші діти, тому важливо бути для них прикладом – радіти та мріяти, а Всесвіт прокрутиться так, що молекули долі впорядкуються і незарабом наша стежка перетнеться з тією, на якій наша мрія здійсниться.

Головне зображення та фото до п.2 і 3 зі сторінки valensi_ya в Instagram

                    

4 місяці декретної відпустки, перерва на годування та можливість працювати півдня. Які права мають матусі, що працюють в Туреччині?

Нещодавно у розмові з  подругою у нас виникла дискусія, чи логічно вчинила її знайома туркеня, яка залишила однорічну дитину на догляд нянечці та вийшла на роботу.

– Дитині у такому віці як ніколи потрібна увага мами, – з деяким осудом розмірковувала моя коліжанка, – не розумію, який сенс у тому, щоб віддавати ледве не всю свою зарплатню доглядальниці?

Я натомість стала на захист цієї відчайдушної мами, аргументуючи тим, що, з огляду на коротку декретну відпустку у Туреччині, в неї просто не було іншого виходу, якщо вона прагнула продовжити кар’єру. І все-таки, чи справді умови для працюючих жінок у Туреччині настільки несприятливі, чи це “наші” мами звикли чути про 3 роки “української” декретної відпустки?

Насамперед, пригадаємо, що у Туреччині оплачувана декретна відпустка триває 4 місяці – 2 місяці до пологів і 2 після. Далі, молода мама за бажанням може продовжити декрет ще на 6 місяців зі збереженням робочого місця, але цього разу без оплати. Тобто усього після пологів є 8 місяців законної відпустки, і якщо по її закінченню жінка не повертається до компанії, то втрачає своє робоче місце.

А втім за європейськими мірками декрет до 1 року цілком нормальна практика. Приміром, у Великобританії матусі мають право на 10 місяців декрету (з них 1,5 місяців оплачується майже повністю, а інші – частково), у Португалії – всього лиш 4, в Італії – 5 оплачуваних та за бажанням ще 6 з оплатою у 30% від окладу, у Франції – неповних 4 місяці, але є можливість продовжити до 3-х років зі збереженням робочого місця. У Нідерландах у мам є 4 місяці оплачуваного декрету з продовженням до 1 року, а за бажанням один з батьків може працювати неповний робочий тиждень зі зменшенням зарплати доки дитині не виповниться 4 роки. І зовсім не очікувано, принаймні для мене, те, що у США взагалі немає оплачуваної декретної відпустки і доводиться ледь не після пологів повертатися до роботи. Декретною відпусткою до 3-х років зі збереженням робочого місця можуть похизуватися лише 2-3 європейські країни та деякі “пострадянські”, в тому числі і Україна.

Крім декрету працюючі матусі у Туреччині мають і інші преференції. До досягнення дитиною 1 року жінка має півтори години перерви в день для годування і може використовувати так званий “süt izni” щодня, або накопичуючи час, за домовленістю з керівником, брати вихідний на тижні.  Далі, по закінченню декрету та  “перерви на годування” (“süt izni”),  турецькі жінки не так давно отримали право працювати лише півдня протягом 2-х місяців, а для тих, хто став мамою вдруге чи втретє, цей період продовжено до 4-х та 6-ти місяців відповідно.

Таким чином, порівнюючи права працюючих жінок, які стали мамами у Туреччині та Європі, стає очевидним, що становище турецьких матусь не є настільки несприятливим для праці як може здатися на перший погляд. Хоча й справедливо буде відзначити, що у деяких європейських країнах жінки охочіше та впевнініше повертаються до роботи хоча б тому, що є можливість віддати дитину до ясель, де забезпечено якісний та безпечний догляд, а оплата таких садочків відсутня або мінімальна. Наприклад, у Франції така практика дуже поширена і не сприймається оточуючими як щось ганебне, коли мама віддає до садочка малюка у такому віці. До того ж європейські мами самі зацікавлені у швидкому поверненні до роботи, а затримуватись надовго у декретній відпустці не прийнято.

Через те, що у Туреччині садочки приймають дітей з 3-х років і працюють лише до 16.00, мами, які планують працювати, змушені шукати доглядальницю, а це додаткові витрати для сім’ї, або ж залишати малюка на догляд бабусям. Як правило, обирають другий варіант, і саме так вчинили мої знайомі туркені, які вийшли на роботу. У Туреччині виховання бабусями своїх онуків набуло такого поширення, що це свого роду вже національний “феномен”. А турецька влада рік тому взагалі вдалася до зовсім несподіваних експерементів та вирішила платити заробітну плату бабусям. Головна мета таких заходів – збільшити зайнятість жінок і дати їм можливість перейти на повний робочий день. За даними Інституту статистики  в країні працює лише 33% жінок, і щоб хоч якось збільшити цей відсоток, влада вирішила заохочувати молодих матусь до праці своїми оригінальними рішеннями. Пілотний проект стартував у лютому 2017 року і розрахований поки тільки на рік. Виплати у сумі 425 турецьких лір почали надходити в квітні цього року, і скористатися ними змогли 6000 бабусь в найбільших містах країни. Якщо за підсумками року поставлені цілі будуть досягнуті, то отримувати заробітну плату зможуть й всі інші бабусі, які відповідають умовам проекту.

На які привілеї  може розраховувати працююча жіноча половина Туреччини більш-менш зрозуміло. А як бути тим мамам-іноземкам, які теж працюють? Так ось, в іноземців є ті ж права, що й у громадян країни. Якщо жінка працює за дозволом на роботу – çalışma izni – то має законне право на оплачувану декретну відпустку, перерву на годування, працювати лише півдня протягом встановленого законом терміну та може розраховувати на збереження робочого місця. Проте, з останнім існують певні ризики у разі, якщо термін дії дозволу на роботу закінчиться у період декретної відпустки. Тоді роботодавець може й не подавати на подовження робочої візи, хоча багато у чому його дії будуть залежати від ваших з ним домовленостей.

Для того, щоб гарантовано отримати декретні, необхідно на 32-му тижні вагітності надати до бухгалтерії довідку від лікаря. Бухгалтер відішле відомості до офісу SGK (СГК- державне медичне страхування) для проведення виплат. Як правило, сума виплати вираховується як 2/3 від заробітної плати “брутто” (чиста з/п + відрахування на СГК і в пенсійний фонд) за 4 місяці, і навіть при мінімальний заробітній платі можна отримати біля 4 000 турецьких лір “декретних”.

Працююча мама-іноземка не зможе лише отримати допомогу при народженні дитини, але, погодьтесь, сума у 300 турецьких лір для першої дитини не є такою великою. Крім того, за вами зберігається право оформити “дитячі виплати” у своїй країні, що й успішно роблять “наші” мами.

І наостанок, іммігрувавши в іншу країну, доводиться змиритись з тим, що всі наші попередні “робочі” досягнення та успіхи зійшли нанівець і доводиться починати життя заново. Комусь це вдається, хтось знаходить ще більше можливостей для кар’єрного росту, але, правда у тому, що більшість із нас з різних на те причин не повертається до роботи, а цілком і повністю присвячує своє життя сім’ї. Починати життя в іншій країні – це виклик, який може розтягнутися на багато років, а може й на все життя. І секрет успіху у тому, щоб адаптувавшись до нової культури, зберегти свою унікальність, віднайти своє “ідеальне” місце і досягнути самореалізації: чи то у ролі мами і дружини, чи то у роботі, чи займаючись улюбленою справою для душі.

Ментальна арифметика, балет, робота з деревом або чим дивує дошкільна освіта у Туреччині

Цей допис опубліковано на порталі для батьків МініРівне та на сайті української діаспори в Туреччині ukr-ayna.com

 

У Туреччині відвідування дитсадка не є обов’язковим, проте перед тим, як вступити до початкової школи – Anaokulu – дітям, яким виповнилось 5 років необхідно закінчити один рік навчання у підготовчому класі. Початкова школа триває 8 років, а далі для отримання диплому про середню освіту навчання продовжується 4 роки у середній школі за обраним профілем.

Рано чи пізно перед батьками кожної дитини постає питання про відвідування дошкільного закладу, і якщо в Україні це вирішується доволі швидко, бо, як правило, обирається садочок найближчий до дому, то у Туреччині необхідно витратити чимало часу для того, щоб обрати серед неабиякої кількості приватних дитсадків саме той, який підійде найкраще вашій сім’ї за співвідношенням ціни та пропонованої програми виховання. Приватні дитсадки згідно даних турецького Міністерства освіти помітно переважають і ще рік тому на території країни діяло 39% державних та 61% приватних дошкільних закладів.  До речі, українським батькам скоро теж доведеться обирати, тому що не так давно була спрощена процедура реєстрації садочків та ще внесено ряд сприятливих змін на законодавчому рівні, а тому в найближчі декілька років можна очікувати “дитсадковий бум” в Україні.

Державні дошкільні заклади

До державного дитячого закладу приймають дітей із 3-х років, а при вступленні батьки повинні надати довідки про стан здоров’я дитини і про наявність щеплень. Графік роботи з 8.00 до 16.00 та, найімовірніше, Міністерство освіти, затверджуючи час роботи дошкільних закладів, покладалось на те, що в сім’ї працює лише батько, або ж є родичі, які зможуть забрати дитину до 16.00 та організувати її дозвілля до повернення мами чи тата.

Мені поталанило познайомитися з багатьма матусями, котрі згодилися поділилися своїм “дитсадківським” досвідом, а тому, щоб не бути упередженою в своїх судженнях, я, коментуючи діяльність турецьких садочків, в першу чергу опираюсь на отримані відгуки, які досить суперечливі. Так, декотрі батьки нарікають на переповненість груп та відсутність навчальної програми як такої, а інші стверджують, що якість підготовки та умови не завжди гірші від тих, які пропонують приватні заклади, та багато в чому залежатимуть від району розташування дитсадка. Окрім цього батьки можуть зіткнутися з чергами, бо на одне місце претендує до 10 дітей, або змушені будуть чекати розіграшу лотереї серед численної кількості бажаючих потрапити в обраний садок. В середньому витрати на державний садочок в місяць будуть складати 200-350 турецьких лір.

Приватні дошкільні заклади

У Туреччині все частіше сім’ї із середнім рівнем достатку та вище надають пріоритет приватним садкам, переваги яких очевидні. До платного дитсадка можна потрапити без черги, а режим роботи до 19.00, що зручно для батьків, котрі працюють. Крім цього невелика наповнюваність груп дає можливість вихователям приділити більше часу кожній дитині, а матеріально-технічне забезпечення садка буде якіснішим та помітно різноманітнішим. Приватні садочки, конкуруючи між собою, міряються своїми оригінальними та такими, що найкраще розвивають здібності дитини та її особисністі якості, навчальними програмами, попри те “класичний” перелік занять, як правило, включає ментальну арифметику, уроки драматичної творчості, розвиток координації рухів (спортивні заняття), іноземну мову, музику. Декотрі садочки пропонують додаткові заняття з балету, кераміки, роботи з деревом, вчать гри в шахи, проводять хімічні досліди і навіть вивчають найпростіші фізичні закони в ігровій формі. Щонайменше раз на тиждень проводяться виїзні заняття, приміром, катання на конях, похід на ковзанку або у театр. При виборі садка часто переконливим для батьків аргументом є те, що у навчальній програмі використовуються елементи популярної педагогічної системи Монтессорі (особливо це стосується “наших” матусь, котрі надвичайно довіряють методиці італійського педагога).

Адаптаційний період у садочку та не лише проходить під контролем психолога та педіатра, і не тільки для котролю за станом здоров’я, але й для того, щоб вихователь по отриманню висновків лікарів зміг вибудувати індивідуальний підхід до дитини.

Між педагогами та батьками налагоджений якісний зворотній зв’язок: ледь не щодня батьки отримують через WhatsApp фото своїх дітей з уроків, прогулянок і навіть обіду. Інший спосіб – підписавшись на сторінку дитсадка в Istagram або Facebook, стежити за її оновленнями. Вихователі відкриті до подібних “звітувань” та активно наповнюють сторінку новими фото. І щоб абсолютно розвіяти всі вагання батьків, для кожної дитини ведеться щоденник, куди щодня записується її настрій, самопочуття та як їй вдалося впоратися з обідом.

У приватний садок приймають малюків ледве не з 6 місяців, хоча, батьки, які мають можливість та наміри залучати дитину до поступового процесу соціалізації і міжособистісних комунікацій, віддають дітей до садочка з 2,3-3-х років. Радощі від перебування дитини у дитячому садочку обійдуться батькам у суму від 900 і більше турецьких лір в залежності від обраного садочка. Деякі пропонують навчання по сертифікованій британській системі з іноземними вихователями, відповідно, ціна стартуватиме від 1300 турецьких лір. Окрім високої вартості, інші мами віднесли до мінусів відсутність чіткої державної політики щодо садочків та відзначили, що якість харчування могла б бути кращою, більш адаптованою до дитячих шлунків.

Ті “наші” мами, які вже певний час проживають у Туреччині помітили, що багато турецьких дітей проводять свій час вдома. І справді, у цій країні поширена практика, коли дітей доглядають мами, що не працюють, або бабусі, тому коли настає час обирати між “дитсадківським” або домашнім вихованням, найчастіше обирається другий варіант. Доволі низький рівень відвідуваності турецьких дошкільних закладів промовисто доводить статистика – за даними ЮНІСЕФ (дитячого фонду ООН) кілька років тому у Туреччині лише 28% дітей були охоплені дошкільною освітою, в той час як в Україні – 52%. Причини різні і окрім високої ціни приватних та недостатньої кількості державних дитсадків, це ще й сторіччями сформовані культурні та релігійні переконання. Мова про те, що у Туреччині працює лише 30% жінок, бо після народження дитини, чи то за власним бажанням чи через заборону чоловіка (і таке досі існує) не працює, а займається веденням домашнього господарства та вихованням дітей.

Як альтернативу дитсадку, батьки можуть обирати центри раннього розвитку дитини, котрі пропонують групові розвиваючі заняття, наприклад, 2 або 3 рази на тиждень. Найбільш відомі – Gymboree, Happy Moms, My Gym, для вивчення англійської мови – Helene Doron. Проводячи кілька активних годин на день у групі, діти в ігровій формі вивчають англійську, розвивають мовлення, музичний слух, співають, танцюють і весело проводять час. Обов’язковою частиною програми є розвиток фізичних та творчих здібностей дитини.

І все-таки, що хорошого може дати дитині садок в порівнянні з вихованням в родині? Кожна сім’я, виходячи зі своїх власних мотивів, має ту чи іншу відповідь. Для мене, досвід у дитячому садку це свого роду психологічне «тренування» малюка, підготовка його до життя в шкільному колективі. Це маленька модель суспільства дорослого, де вимальовуються відносини: лідери виступають вперед, більш поступливі підкоряються або навчаються постояти за себе, в якійсь мірі, йде репетиція дорослого життя. Нам, як батькам, вирішувати чи готова дитина до більш самостійного процесу взаємодії з навколишнім світом чи їй краще залишитись біля мами, щоб довше прожити відчуття емоційної захищеності.

Про щеплення та педіатра у Туреччині

Відтоді, як я стала мамою, намагаюся вдосконалювати свої навички материнства, підчитуючи корисну інформацію та запозичуючи досвід не лише у знайомих мам, а й тих, які діляться своїми знаннями та поглядами в інтернет-спільнотах, створених для батьків. Зовсім недавно в одній українській групі натрапила на обговорення теми щеплень, де мами дискутували про те, чи варто погоджуватись на індійську вакцину, бо французької на той час ніде в місті не було. І на мить я себе відчула такою байдужою мамою, тому що досі не знала, якою вакциною робили всі щеплення моїй дитині в Туреччині. Отож, коли прийшла пора для наступного щеплення, я запитала у медсестри про країну-виробника вакцини. Очевидно, я була першою, хто цікавився цим, бо медсестрі довелося витратити чимало часу для того, щоб знайти відповідь. Я дізналася, що щеплення в 1 рік від вітрянки та КПК (кір, краснуха, паротит) проводили американською вакциною, а від пневмококової інфекції – турецькою. Далі медсестра пояснила, що вона в першу чергу звертає увагу на дату, до якої дійсна вакцина, та в яких умовах вона зберігається. І якщо холодильник, де її зберігають, раптом вийшов з ладу, або була відімкнена електрика на довгий час, вакцину повністю замінюють.

Всі щеплення, які є обов’язковими згідно з затвердженим календарем імунізації (Aşı Takvimi), проводяться безкоштовно у поліклініках – Aile Sağlığı Merkezi– або за вибором батьків у приватних лікарів. Окрім обов’язкових є ще додаткові платні щеплення, про які, як правило, попереджує дитячий лікар – для прикладу, від ротавірусної інфекції та від менінгіту, а батьки приймають рішення щодо їх доцільності. Цікаво, що всі лікарі вносять дані про щеплення до однієї бази даних “Gebliz”, що значно полегшує контроль за своєчасністю імунізації населення на державному рівні. Якщо дільнича медсестра не бачить записів у базі щодо наявності щеплення, то через кілька днів телефонує батькам для встановлення причини і запрошує прийти для її проведення.

Власне те, що у турецьких батьків рівень довіри до вакцинації доволі високий переконливо підтверджує статистика. Так, згідно інформації ВООЗ (Всесвітньої організації охорони здоров’я) відсоток імунізації населення у Туреччині в 2016 р. складав 96%, тоді як, для порівняння, в Україні – менш ніж 50%. Можемо здогадатися, яке рішення прийняли для себе ті мами, які висловили в інтернет-спільноті свої сумніви щодо індійської вакцини.

Кабінет для огляду та проведення щеплень в поліклініці

 

В Aile Sağlığı Merkezi представлені сімейний педіатр та терапевт. Проте, завдяки ефективному функціюванню страхової медицини, турецькі батьки з середнім рівнем достатку та вище звертаються до педіатрів у платних лікарнях або у приватні кабінети, які, зазвичай, дорожчі. Спостерігатися у приватного педіатра для мам доволі зручно. Скажімо, деякі поточні питання можуть вирішуватись з лікарем відразу у телефонному режимі, або через WhatsApp. Крім того, кожен поважаючий себе приватний медичний заклад має свій онлайн сервіс, де мама може відслідковувати історію хвороби своєї дитини, переглядати результати аналізів, записуватись на прийом.

Кожна мама ще в лікарні після народження отримує медичну картку для новонародженого, у якій є календар щеплень і вже записані перші антропометричні показники – ріст, об’єм голови та вага. Надалі картка не є обов’язковою для лікаря (лікар веде свої електронні записи), але зручна для батьків, щоб стежити за графіком щеплень, вагою малюка та іншими показниками. Іноді картка може містити допоміжну інформацію про перший прикорм, навички та вміння малюка по місяцях, використовуватись для записів лікарем під час планового візиту.

В цілому мої враження від лікарів в Туреччині дещо неоднозначні. Приміром, мені доводилося зустрічати лікарів, які не призначали ліків, а давали можливість вирішитись наявній проблемі природнім шляхом, тобто справитися з хворобою імунітету. А були такі, які без переконливих на те підстав виписували антибіотики, і не лише мені. Переважна частина моїх турецьких родичів, в тому числі і діти, щонайменше двічі на рік лікуються антибіотиками. Ніби й нічого, якби ми не знали, що саме Туреччина є лідером у нераціональному споживанні антибіотиків. Коли у 2014 р. Туреччина вийшла на перше місце у світі за кількістю випитих антибіотиків, Міністерство охорони здоров’я затвердило план на 2014-2017 р. по зменшенню їх недоцільного використання. Чи були подібні заходи ефективними, зможемо дізнатися за підсумками 2017 р.

Приватний кабінет лікаря

Однією з відмінностей від “наших” звичних практик є те, що у Туреччині не існує виклику лікаря додому, незалежно від того  дорослий чи дитина потребує огляду. Турки абсолютно нормально живуть з таким здавалось би “незручним” на перший погляд  явищем, а ось мені довелося звикати. Додому може приїхати лише швидка, але для цього, звісно, мають бути відповідні підстави. У всіх інших випадках огляд та консультація можливі лише у кабінеті лікаря. Через тиждень після народження немовля батьки самі  йдуть на огляд до лікарні і, якщо доведеться, навіть чекають з новонародженим у черзі.

У Туреччині давно діє система електронного обліку рецептів, в Україні лише планується до впровадження. Лікар виписує пацієнту присвоєний системою код рецепту, по якому можна придбати в аптеці ліки. Антибіотики випускаються лише по рецепту та після пред’явлення документу, що засвідчує особу хворого.

Зі свого досвіду можу сказати, що пошуки того педіатра, який підійде вам і вашій дитині займе певний час і це незалежно від того, в якій країні ви знаходитесь. Останнім часом доводилося чути, особливо від турецьких батьків, що дитина одночасно спостерігається у двох лікарів для більшої певності батьків, що, напевно, є доказом того, що лікарів багато, а обрати того, якому будете довіряти, значно важче. Так чи інакше, у кожної мами своя історія відносин з дитячим лікарем  і все не охопити лише цією розповіддю.

Більше про материнство у Туреччині – пологи, годування та виховання дітей

Цей допис опубліковано на порталі для батьків МініРівне

Туреччина – країна казкових пейзажів, багатовікової історії та небачених суспільних контрастів. Це країна, яка манить своїми мальовничими узбережжями туристів зі всього світу і займає перші місця в загальному списку найбільш відвідуваних країн.  Але досі так мало відомо про “позатуристичне” життя у Туреччині, що  в масовій уяві більшості українців існує безліч стереотипів щодо цієї країни.

Так ось, я – мама однорічної доньки, на даний час проживаю у Туреччині та привідкриваю завісу турецького повсякденного укладу життя, розповідаючи про те, як живеться матусям у  цій заморській  країні.

Перед тим як почати розповідь, враховуючи  строкатість та розбіжності турецького суспільства, в якому уживаються різні групи людей, одні з яких є прихильниками східних традиції з консервативними поглядами, а інші – прагнуть до світського життя західних стандартів, вважаю за необхідне уточнити, що я розповідатиму про сучасну середньостатистичну маму у Туреччині.

Так ось, для середньостатистичної мами життя тут досить комфортне та існуючі умови дозволяють насолодитися материнством сповна. Теплий клімат, температура взимку не опускається нижче нуля, рання весна і майже дев’ять теплих та спекотних місяців у році, свіжі та доступні фрукти й овочі майже весь рік, привітність місцевого населення до діток. Але про все по-черзі, як народжують, годують, виховують дітей у Туреччині.

Вагітність.

Правду кажучи, бути вагітною в Туреччині одне задоволення, звісно, при умові, що вагітність протікає без ускладнень. Турецькі лікарі відносяться до вагітності як до природнього процесу, в який слід якнайменше втручатись, тому не навантажують надмірною кількістю аналізів та обстежень. Є лише 2 основних скринінги в першому та другому триместрі. Вагітну не обмежують у їжі, дозволяється все в розумних кількостях. Стримане ставлення до ліків, їх не виписують (коли я була вагітною, то буквально випрошувала призначити мені вітаміни). А ще, Туреччина – гастрономічний рай для того, щоб у період вагітності (та не лише) харчуватися смачною та багатою на вітаміни їжею.

Крім того, як правило, родина чоловіка з нетерпінням чекає на появу малюка  і готова будь-що допомагати та по мірі можливостей задовольняти побажання вагітної, що ще більше сприяє гармонійному протіканню вагітності та доброму самопочуттю.

Пологи у Туреччині.

Не є таємницею, що туркені все частіше надають перевагу кесаревому розтину і за офіційною статистикою Всесвітньої організації охорони здоров”я (ВООЗ) відсоток таких операцій у Туреччині становить десь 56%. Хоча, спілкуючись зі своїми турецькими коліжанками, мені здається, що цей відсоток значно вищий. Лише уявіть, у колі наших знайомих, яке налічує більше 50 чоловік,  лише мама мого чоловіка та її однолітки народжували природнім шляхом. І це не тільки Туреччина, “кесареву епідемію”  переживають такі країни як Бразилія, Мексика, Іран та США. Турецька влада б”є на сполох та з метою побороти феномен хірургічних пологів  ніби  ще  як у 2012 р. прийняла закон, який дозволяє кесарів розтин лише за показаннями, а лікарням, де відсоток природніх пологів вищий пообіцяли державну підтримку. Однак, напевно подібні заходи не зовсім ефективні, а причини набагато глибші, це і психологічний страх туркень перед природніми пологами, і зацікавленість лікарів у грошовій вигоді та у зручному розподіленні власного часу. Тим не менш, не зважаючи на статистику, “наші” мами, які проживають у Туреччині частіше народжують самі. Є багато лікарів, які будуть пітримувати вас у бажанні народжувати природньо, а у деяких лікарнях існують спеціальні курси для майбутніх батьків, вартість яких включена у “пологовий пакет”.

У Туреччині існує 2 види медичного страхування – державне СГК (SGK) та приватне. СГК забезпечує безкоштовний доступ до всіх медичних послуг в державних лікарнях та частково покриває витрати у деяких приватих медичних закладах. Якщо жінка не працюєт, вона маєте право користуватися СГК страховкою свого чоловіка. Діюча модель страхової медицини дає можливість усім громадянам  навіть з невеликим доходом регулярно звертатись до приватних лікарень, яких тут величезний вибір і на будь-який гаманець. Дорогі будуть відрізнятися від дешевших порівняно кращим комфортом та сучаснішим медичним обладнанням. Але навіть у найдешевших запропонують одномісну комфортабельну палату з окремою ванною кімнатою та можливістю залишитись в палаті одному з родичів на ніч, щоб допомагати з малюком після народження.

У Туреччині останнім часом стає дуже модним трендом запрошувати фотографа на пологи. “Інтимні” моменти пологів не знімають, а лише перші секунди появи малюка на світ та незабутні емоції новоспечених мами та тата.

Вже через кілька годин після пологів маму та малюка починають відвідувати численні родичі та друзі, які приносять новонародженому у подарунок золото у вигляді монеток. І якщо “наші” мами відчувають неабиякий дискомфорт від присутності такої кількості людей в палаті, туркеням така увага звична і вони вспівають сфотографуватись зі всіма відвідувачами.

Гостей пригощають щербетом – “лохуса шекері” – спеціально приготованим досить солодким напоєм яскраво-малинового кольору. В напій додають також гвоздику та інші пряності і пропонують також породіллі для посилення лактації. Часто палату прикрашають кульками, бантами, написами з ім”ям малюка, готують цукерки, печиво, які цікаво презентовані у наперід замовлених обгортках та інші дрібниці, які роздають гостям як сувенір на згадку про особливу подію. Як правило, декоруванням палати займаються близькі родичі самостійно, або, рідше, якщо дозволяє бюджет, замовляють професійну івент-агенцію.

Через 2 дні маму з малюком виписують, а якщо пологи були природними, то вже на наступний день. Вдома доглядати за малюком і мамою, яка ще потребує відпочинку, допомагають бабусі, а ті з родичів, які “не дійшли” до лікарні, навідуються по-черзі додому. Доречі, жіночій половині родини відведена особлива роль, оскільки згідно турецьких традицій  їхнім обов”язком є створити для мами і малюка комфортні умови, опікуючись породіллю 40 днів  і найчастіше це завдання виконують тепер вже бабусі. Вважається, що саме 40 днів необхідно жінці, яка народила, для того, щоб відновити сили та прийти в себе.  Утім, у великих містах цю традицію все частіше порушують і догляд у перші дні після повернення з лікарні організовується відновідно до  побажань жінки та можливостей бабусь.

Чим більша родина, тим довше затягується “період гостювань” і “наше” поширене переконання про те, що новонародженому, окрім батьків та бабусь, варто обмежити контакти з іншими людьми в перші декілька днів, взагалі тут не існує.

 

Годування.

У Туреччині про 3 роки декретної відпустки туркені можуть лише мріяти, бо жінка, що працює, має всього 16 тижнів декретної відпустки, 8 тижнів до пологів та 8 – після, а далі – дитину залишають на догляд бабусям або нянечкам. Тому, зі зрозумілих на те причин, працюючі мами завершують грудне вигодовування до року. Доки дитині виповниться 1 рік жінка має право на вільних 1,5 години на день для годування, і може використовувати цей час щодня, наприклад, йти з роботи раніше, або, накопичуючи години, взяти додатковий вихідний день на тижні. Мами, що не працюють, на власний розсуд можуть продовжувати грудне вигодовування і довше.

У кожному торговому центрі майже на всіх поверхах обладнані окремі кімнати для годування, де мама може погодувати малюка груддю або ж замінити підгузок. В окремих торгових комплексах вже є навіть платні кімнати, які  за символічну плату пропонують більш комфортні умови, в кімнаті є мікрохвильова пічь, для того, щоб підігріти суміш, а а прибирання проводиться після кожного відвідувача.

У деяких сучасних районах туркені не соромляться годувати дітей грудьми в громадських місцях,  прикриваючись накидкою з тканини. Утім, врахочуючи те, що за релігійними переконаннями жінка не має права оголювати частини тіла перед іншими, переважна частина населення, а особливо в консервативних та релігійних районах, ставиться до такої ідеї з осудом.

Міністерство у справах сім’ї та соціальної політики Туреччини теж намагається не бути восторонь та пропагує грудне вигодовування як основну їжу до 1 року. На каналі Youtube запустили соціальну рекламу, в якій розповідають про користь грудного молока, агітуючи турецьких мам годувати грудьми своїх малюків та не поспішати переводити малюка на “дорослий стіл” до 1 року.

Прикорм, як правило, починають вводити з 4-6 місяців. Прикорм “по-турецьки” доволі ситний, складається з трьох основних прийомів їжі та двох перекусів ледве не з першого дня і включає різні овочі, до яких поступово додаються молочний рисовий пудинг,  “пекмез” (тягучий сироп коричневого кольору, отриманий в процесі перероблення найчастіше винограду), крем-сир “Лабне”, бісквіт, йогурт та інше, з круп – манна, булгур, рис, а з 8 місяців – починають вводити м’ясо і здебільшого це м’ясо ягня. Однак, у  багатьох турецьких сім’ях часто практикують “педприкорм” для того, щоб змалечку знайомити дитину з різноманіттям смаків і ще й тому, щоб  не ускладнювати собі життя приготуванням щоразу окремого меню для дитини. Тобто, після появи у дитини харчового інтересу мама починає давати йому шматочки їжі зі своєї тарілки. За моїми спостереженнями турецькі мами сміливіші у тому, щоб пропонувати дитині різну їжу трохи не з пелюшок, тоді як “наші” – більш обережні та частіше хвилюються за наслідки.

І для порівняння, варто згадати про фінансову підтримку  турецького уряду при народженні дитини. Зокрема, допомога при народженні – “doğum yardımı” – виплачується одноразово у сумі 300 турецьких лір за першу дитину, за другу – 400 лір, три і більше – 600 турецьких лір.

Окрім цього, роботодавець щомісячно разом з медичною страховкою оплачує  своєму працівнику так звану “мінімальну допомогу на проживання” – “Asgarı Geçim İndirimi” – з розрахунку на кожну дитину в сім’ї у сумі орієнтовно 130-200 турецьких лір. А далі, держава відшкодовує роботодавцю понесені витрати на страховку та допомогу.

Виховання

Переважна більшість дітей починають відвідувати дитячий садок з 2.5-3-х років . Сім’ї з середнім достатком та вище надають перевагу приватним дитсадкам, у яких вивчають англійську, проводять йогу для дітей, а в старших групах – дітей в ігровій формі вчать грати в шахи для розвитку логіки, пишуть комп’ютерні програми і навіть проводять хімічні досліди. Зрештою, спектр занять буде залежати від обраного садочка та його вартості.  Задля безпеки, дітей відвозить та привозить платний шкільний автобус.

Дуже тішить мене, як маму, наявність великої кількості дитячих майданчиків біля житлових будинків, в парках та скверах. І якщо українські діти вимушені гратися ледве не на залишках тих майданчиків, які були побудовані ще за часів мого дитинства, то турецьким дітям у цьому розумінні пощастило більше. Ігрові території у Туреччині доглянуті, обладнані сучасними гойдалками та гірками, зі спеціальним покриттям, щоб не сильно поранитись при падінні.

Іншою істотною відмінністю є те, що у Туреччині не прийнято гуляти з дітьми, якщо на вулиці температура нижче 15 градусів. А поодинокі мами з дітьми восени чи взимку на вулиці, які вам можуть зустрічатися, це в основному росіянки або українки. Щодо турецьких батьків та бабусь, то вони переконані, що холодна пора року не сприятлива для прогулянок і навіть шкідлива, бо дитина замерзне та застудиться.

У “наших” мам, які проживають у Туреччині, доволі часто складається враження, що у турецьких дітей немає певного режиму і о 12.00 ночі можна чути дитячий галас з вулиці. Таке поводження з дітьми справді типово для турецьких батьків. А  ще туркені більше довіряють природному та самостійному розвитку дитини й вірять, що навички та вміння приходять в свій час.

І наостанок, згадала свою знайому американку, яка, захлинаючись від емоцій,  розповідала, як вони вечеряли в одному турецькому ресторані з чоловіком та їх 3-х річним сином та їм (дослівно) “нічого не було за те”, що їх син перевернув з ніг на голову пів ресторану і навіть більше, персонал поводив себе дуже привітно і підігравав малому бешкетнику. І ця історія, напевне, найкраще демонструє місце дитини в турецькому суспільстві, бо в якомусь сенсі – “їм справді можна все”.

Техніка малювання на воді Ебру

Цей допис було підготовлено для сайту МініРівне – порталу для сучасних батьків м. Рівне

Як урізноманітнити своє дозвілля з дитиною, коли звичайні олівці та фарби вже не цікаві, творчо та по-новому провести час, поринути в іншу культуру? Спробуйте помалювати фарбами на поверхні води. Така технологія нанесення фарби має назву – “ебру”, що в перекладі з перської означає “схожий на хмари”.  Потім малюнок можна переносити на папір, тканину, дерево, скло та кераміку. 

Трішки історії

Історія виникнення ебру оповита таємницею, бо ніхто достовірно не знає коли і де з’явилися перші малюнки. Найстаріша з картин датується одинадцятим століттям, хоча мистецтвознавці стверджують, що картина була написана в умовах коли техніка була відточена, а значить виникла задовго до того, як з’явилась сама картина. Найбільш ймовірно, що техніка зародилась в Азії, а саме в Північному Китаї, звідки поступово досягла кордонів Персії, Індії, Пакистану, але цікаво, що розвинулась та набула поширення в Туреччині. Тому саме Туреччину прийнято вважати центром і навіть батьківщиною цього дивовижного мистецтва.

У Європі незвичайний стиль нанесення фарби став відомим у п’ятнадцятому столітті, коли торговці та мандрівники почали привозили з Туреччини малюнки, тканини, шкатулки покриті візерунками виконаними в техніці ебру.

В султанському палаці Топкапи, що в Стамбулі, зберігаються найстаріші зразки ебру.

Ебру – це танець фарб та води, які переплітаючись між собою створюють унікальні візерунки, адже створити два однаковісіньких малюнки просто не можливо. Малюють найчастіше зображення квітів, рослинні мотиви та візерунки.

Тюльпан як символ Туреччини найчастіше зображають в ебру.

Що вам знадобиться для Ебру: 

• спеціальна готова рідина, або порошковий згущувач води
• фарби для ебру
• лоток розміром, як для паперу А4 для того, щоб зручно було переносити малюнок на папір
• пензлик
• шило
• піпетка
• гребінець

Всі матеріали можна придбати в інтернет магазинах для хобі та творчості, або замовити готовий набір для ебру, якого цілком вистачить на 10-20 малюнків.

Орієнтовні ціни:

• готовий набір  фірми Sudorv від 860 грн.
• згущувач для води від 65 грн.
• фарби Cadence або Magic Marble від 59 грн.

Але можна і значно зекономити, якщо рідину та фарби приготувати самому, пензлик та шило купити в найближчому магазині, а лотком може слугувати миска зручних розмірів.

Для першого разу приготувати розчин можна в домашніх умовах, якщо до води додати крохмал і варити до загустіння, а потім охолодити. Розчин має бути не надто густим, однорідної консистенції як рідкий кисіль.

Для того, щоб підготувати фарби вам знадобляться розчинник та олійні фарби. Виберіть кольори і в окремих ємкостях за допомогою розчинника доведіть фарби до рідкого стану. Основні кольори для ебру це синій, жовтий, червоний та зелений. Їх можна наносити окремо, або змішувати між собою.

 

Процес нанесення фабри

Коли все готово для роботи вилийте в підготовлений посуд рідину та за допомогою піпетки капніть трохи різної фарби. Пензликом починайте змішувати фарби так, щоб виходили різні візерунки та орнаменти. Почати можна з найпростішого, це політ вашої фантазії і чітких вказівок тут немає. Починайте ускладнювати малюнок, використовуючи шило та гребінець додавайте орнаменти. В інтернеті можна знайти безліч відео про те, як створювати малюнки в стилі ебру і навіть “підглянути” більш складні елементи, якщо ви відчули внутрішній потяг розвинути свої навички у цьому дивовижному мистецтві.

Перенесення зображення з води на папір

Наступний етап вимагає терпіння та неабиякої акуратності. На отримане зображення рівномірно кладемо папір, або  іншу поверхню, на яку планується переносити малюнок і з обережністю відразу через декілька секунд знімаємо. Даємо час трішки підсохнути і наш малюнок готовий. Папір має бути досить міцним, щоб не розмокнути при висиханні.

 

Для дітей це чудовий спосіб розвинути фантазію, моторику та творчі починання. До того ж неаябияких результатів можна отримати уже з першого разу, бо жодних спеціальних вмінь не потрібно. Немає сумнівів, що кожній дитині сподобається цей незвичний вид творчості.

Бажаю творчих успіхів та яскравих вражень!

Літаком з дитиною: що потрібно знати для комфортної подорожі

Цей допис опубліковано на сайті Міні Рівне Подорож літаком з дитиною

Перед тим, як вирушати у подорож літаком з малюком я ретельно все спланувала за декілька тижнів – склала перелік тих речей, які, на мою думку, могли знадобитись у дорозі, подумала заздалегідь про харчування, в умі декілька разів прокрутила сценарій наших дій з дитиною в аеропорту і як я сама впораюсь з валізами та дитячим візочком одночасно. На мене чекав перший політ  з 7-ми місячною дочкою і я не могла приховати свого хвилювання. Підбадьорувала мене подруга, у якої за плечима був досвід перельотів з маленьким сином у тисячу  кілометрів. І справді, хоча політ був виснажливим, бо довелося розважати доньку на борту літака, а потім однією рукою виловлювати візочок з багажної стрічки , а іншою притримувати вередливу від утоми дитину, в цілому все завершилося без пригод. І як мама, яка успішно впоралася з завданням, вилетівши з пункту А і прибувши у пункт призначення, не втративши бадьорого настрою і  нічого з власних речей, візьму на себе сміливість дати кілька корисних порад для тих, хто тільки збирається у подорож повітряним транспортом.

1. Дитячі авіаквитки

Існують різні дитячі тарифи, які дещо можуть відрізнатися відповідно до правил авіакомпанії, якою ви подорожуєте:

• Тариф “немовля” (infant) для малюків 0-2-х років –  вартість квитка всього 10% від вартості  дорослого, бо вважається, що малюк у такому віці подорожує на руках у батьків. Деякі авіакомпанії стягують певну фіксовану плату.
• тариф “дитячий” (child) для дітей віком від 2-х до 11 років – орієнтовно 50-75%  від вартості дорослого тарифу.
• діти старше 12 років подорожують за повною вартістю.

Якщо один дорослий подорожує з двома дітьми до 2-х років, то для другої дитини необхідно придбати окреме місце і доведеться заплатити 50% від вартості дорослого квитка або ж, залежно від правил авіакомпанії, придбати квиток за “дитячим” тарифом.

Детальніше про правила перезення дітей можна дізнатися на сайті конкретної авіакомпанії, якщо у пошуковому запиті вказати,  наприклад, “Правила діти МАУ”.

Правила перезення дітей на сайті Міжнародних авіаліній України

Подорожувати авіатранспортом можна вже через тиждень-два після народження, хоча переліт у такому віці це все ж більше як необхідність. Літати з немовлятами легше, ніж з доромлішими непосидами, яким треба приділити значно більше уваги.

2. Готуємо ручну поклажу у салон літака. 

Слід заздалегідь потурбуватись про те, чим ви будете годувати дитину та як розважати на борту літака залежно від її віку.  Для перекусів можна запастися дитячим печивом та фруктами. Тобто з вами має бути зручна сумка або рюкзак, яку можна буде взяти на борт літака як ручну поклажу. У цьому рюкзаку має вміститися також улюблена іграшка або книжечка для того, щоб зайняти чимось малюка у літаку. Крім цього, додатково рекомендую подумати про змінний та додатковий одяг, бо під час польоту може бути як холодно так і жарко. Зі змінного одягу може бути футболка, зручне взуття, з додаткового – светр.

Якщо дитині більше 2-х років всі ці речі можуть вміститися у стильну дитячу валізу, яку дітлахи обожнюють возити за собою.

 

Навіть в умовах обмеженого перевезення рідини, для дитини ви маєте право брати в літак пляшечки з молоком, водою, соком чи сумішшю.

3. Дитяча інфраструктура.

Майже у кожному аеропорту є дитячі кімнати облаштовані для того, щоб мама могла комфортно погодувати маля. Для заміни підгузка на борту літака ви можете скористатися відкидними столиками у туалеті. Це не найзручніше місце, а малюк ваш може відреагувати  протестом, але заспокоюйте себе тим, що ви в польоті лише кілька годин.

Навіть у невеликих аеропортах є кафе, де вам не відмовлять (принаймні не повинні) підігріти їжу або дати гарячої води, приміром, для розведення каші.

Великі сучасні аеропорти вирішили дивувати маленьких мандрівників та розмістили на своїй території цілі дитячі розважальні комплекси та оглядові майданчики. Залежно від напрямку вашої подорожі вам теж може пощастити і ви  опинитесь в одному з таких аеропортів.

Оглядовий майданчик. Аеропорт в м. Мюнхен

Ігрова зона в аеропорту Схіпхолл, м. Амстердам

Ігрова зона в аеропорту Хітроу, м. Лондон

4. Проходження контролю безпеки.

При проходженні контролю безпеки доводиться повністю складати дитячий візочок та разом з валізами грузити на бігову стрічку, а з дитиною на руках це може створити чимало незручностей, якщо ви подорожуєте одна. У такому разі рекомендую попросити поряд іншого подорожуючого, або працівників служби контролю допомогти вам.

Багато матусь, необгрунтовано пообоючись випромінення,  проводять діток поза металодетектором, але дозволяють службовцю провести необхідний огляд. Як правило, останній проводить руками по поверхні одягу, щоб переконатися, що нічого із забороненого не було заховано під одягом. Проходити через металодетектор чи ні, вирішувати вам, але як доводять численні дослідження та обговорення в інтернет-спільнотах на цю тему,  їх випромінення абсолютно безпечне як для дітей, так і для вагітних.

5. Реєстрація на рейс.

Для того, щоб уникнути великих черг, зверніть увагу, чи є в аеропорту спеціальні стійки для реєстрації  сімей з дітьми (for families). Попросіть працівника аеропорту скерувати вас саме до “сімейної” стійки.

Ви можете подбати наперід про економію свого часу і вибрати самостійно місце у салоні, зареєструвавшись на рейс через інтернет. Як правило, онлайн-реєстрація доступна за 24 години до вильоту, а для “лоукостів” навіть за декілька днів. Проте, в окремих  випадках реєстрація через інтернет не можлива, якщо ви подорожуєте з немовлям або дітьми, тоді система запропонує вам звернутися відразу до стійки реєстрації в аеропорту.

На стійці реєстрації не вагайтесь запитувати про  місце, яке було б зручніше вам з дитиною. Інколи, якщо залишаються незайняті місця у салоні, вам можуть дати місце з вільним кріслом поруч.

У деяких  авіакомпаній на борту літака відведені спеціальні місця для подорожей з немовлям. Такі місця обладнані додатковою кисневою маскою.

Щоб краще зорієнтуватися на місці, рекомендую заздалегідь ознайомитися з правилами реєстрації на рейс на сайті тієї авіакомпанії, якою ви плануєте подорож. І головне, приїджайте в аеропорт заздалегідь, щонайменше за 2 години, а особливо, якщо ви з дітьми.

6. Перевезення дитячого візочка.

Дитячий візок можна здати в багаж при реєстрації або ж передати в руки бортпровідникам при посадці в літак. У другому випадку візочок вам повернуть відразу після виходу з літака у пункті призначення. Тому будьте уважні, не забувайте забрати візочок відразу після того, як вийшли з літака, а іноді треба зачекати кілька хвилин.

Окремі авіакомпанії на стійці реєстрації видають спеціальний пакет, куди потрібно помістити коляску перед тим, як передати бортпровіднику. Ви маєте право перевозити візок безкоштовно, проте перевірте на сайті авіакомпанії, чи є вимоги до габаритів та її максимальної ваги.

Деякі батьки, віддавши візочок у багаж,  продовжуть подорож аеропортом, розміщуючи дітей у сумці-кергуру. Однак, раджу вам спробувати такий спосіб пересування  задовго до вашої подорожі, в іншому випадку, може виявитися, що сумка-кенгуру вам не зручна, а малюк ваш зовсім відмовлятиметься в ній сидіти.

Зі свого досвіду я застерігаю вас не поспішати здавати візочок в багаж, а віддати бортпровіднику при посадці. До відльоту може залишатися чимало часу, попереду ще паспортний контроль і можливо ви плануєте шопінг у дьюті-фрі, тоді вашому малюку цей час буде зручніше провести у колясці.

7. Паспортний контроль.

Для дітей до 16 років на паспортному контролі у вас можуть попросити до пред’явлення наступні документи:

• Свідоцтво про народження дитини
• Дозвіл на виїзд від батьків або одного з них, завірений нотаріально, якщо дитина виїжджає лише з одним з батьків
• Дитячий закордонний паспорт

І не забувайте скористатися правом на першочергову реєстрацію та посадку на борт літака. Як правило, посадка на літак розпочинається з оголошення, запрошуючи  пасажирів з дітьми пройти першими.

8. Люлька для немовля.

Люльки для перевезення немовлят надаються тільки на борту широкофюзеляжних літаків на далекомагістральних рейсах і лише за попереднім замовленням. А тому це швидше виключення для тих, хто ознайомився з правилами на сайті авіакомпанії і завчасно потурбувався про її наявність. У більшості літаків такої можливості не передбачено, а особливо для рейсів на короткі відстані, тому плануйте подорож, враховуючи, що дитина буде знаходитись у вас на руках.

 

9. Проблема закладеності вух.

Ті, хто хоча б раз подорожував літаком вже знають, що під час злету та посадки у пасажирів через різницю тиску закладає вуха, особливо некомфортно почуваються діти, які, не розуміючи як впоратись з неприємним відчуттям, починають  плакати. Щоб уникнути дискомфорту, під час злету прикладіть немовля до грудей або дайте пляшечку з водою чи компотом. Старшим дітям запропонуйте цукерку чи фрукти – при ковтанні закладеність у вухах зникає.

10.На борту літака.

Деякі авіакомпанії потурбувалися про діток і на борту літака пропонують розмальовки з олівцями, а для найменших – роздають дитяче харчування. Якщо у повсякденному житті ви обмежуєте чи забороняєте користування електронними гаджетами, то напевне,  як виключення, у літаку дозвольте дитині подивитись мультфільм на телефоні чи планшеті. Так час пройде швидше, а ви матимете час, щоб перепочити.

Бронюючи квитки, на окремих авіалініях, як правило для “лоукостів”,у розділі управління бронюванням, або ж зателефонувавши у кол-центр авіакомпанії, ви можете обрати харчування, яке підійде вашій дитині, а іноді пропонують симпатичні дитячі меню. Для діток менших 2-х років краще брати їжу з собою.

11. Реєстрація багажу за дитячим тарифом

Знову ж таки наголошую, що у кожної авіакомпанії свої умови та вартість додаткового багажу, а тому краще ознайомитися з правилами перевезення дитячого багажу завчасно. Зазвичай у європейських авіаліній  для дитини до 2-років ви маєте право перевозити дитячий візочок, який складається, можете  зареєструвати 10 кг багажу та взяти у салон ручну поклажу з дитячими речами.

 

І на останок, зацікавте вашу дитину польотом! Розкажіть про літак, яким ви будете подорожувати, проведіть екскурсію на його борту, навіть просто з місця, показуючи деякі деталі у салоні,  і можете познайомити з бортпровідниками. Ці методи працюють краще, ніж вимагати тиші і слухняності від дитини.